Відгук на статтю: "Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?" у виданні "Голос України"

Нещодавно у газеті Верховної Ради України «Голос України» була опублікована помітна стаття з некоректною назвою і змістом: "Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?" двох академіків Національної академії наук України (НАНУ) Вадима Локтєва й Ігоря Мриглода. Вказано, що їх стаття є відповіддю на раніше опубліковану статтю інших авторів у тому ж виданні: «Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?»

Сама назва статті "Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?" відразу будить у 99% науковців і науково-педагогічних працівників сердиту чи гнівну жилку проти менеджерів із середовища організаторів науки в Україні і проти "приймачів законів", які в останні роки своєю некомпетентною ініціативністю посилили нищення української науки і науковців. 

Перед читанням статті академіків НАНУ Вадима Локтєва та Ігора Мриглода дамо лише кілька тез на цю дуже актуальну тему, яку активувало видання "Голос України".

1. У часи СРСР вся радянська наука була не просто "хуторянською", а знаходилась за "залізним занавісом". Проте відомі світові досягнення, насамперед на основі знань, добутих розвідкою за межами "залізного занавісу" (за межами "хуторка"). Зрозуміло, що ми не закликаємо до повернення до СРСР, "залізного занавісу" і відмови від "Scopus", тощо. 

Ми - за вступ України до НАТО і ЄС, що є життєво необхідно для безпеки і процвітання не тільки країн НАТО, ЄС і України, але й Євразії, Азії та без пафосу - для всього світу, враховуючи геополітичне розміщення України в центрі Європи, або по іншому - на околиці ЄС і НАТО поруч із сферою впливу КНР. 

Порівняння української науки з "хуторком" - некоректне, некомпетентне і неправильне по суті.

2. "Google перекладач" перекладав з української чи російської мов термін КТН (кандидат технічних наук) на англійську мову як PhD (Philosophy Doctor). Принаймі,  такий переклад був вже у 2009 році, коли не видавали додатків PhD до диплому КТН, а також не подавали масово українські наукові статті у наукометричні бази Scopus та інші. Це свідчило про високий статус українських і російських кандидатів наук. 

Фактично, науковий ступінь "кандидат наук" - це єдиний освітньо-науковий радянський і пострадянський кваліфікаційний ступінь, який визнавався у розвинених країнах світу - про це  опосередковано свідчить закладений переклад КТН/PhD в Google. Для захисту дисертації КТН необхідні наукові статті розміщувались не у дорогих для науковців науково-метричних базах даних, а в акредитованих у ВАК України  наукових виданнях, які розміщували наукові статті на сайті Національної бібліотеки України імені Вернадського (НБУВ). 

Сайт НБУВ був авторитетним у світі загальнодержавним сховищем наукових знань і згідно dashboards alexa.com для nbuv.gov.ua був одним з найбільш відвідуваних сайтів в Україні. Маю досвід написання наукових статей на українській мові, по ключовим словам яких у 2011...2014 роках здійснювалось біля 25% всіх заходів на сайт НБУВ і була велика кількість переглядів з англомовних країн, насамперед із США. Також була велика кількість переходів з України по цитованим  джерелам на наукові ресурси у США - у деяких випадках відвідуваність наукових ресурсів у США з України обганяла відвідуваність з Індії - за тематикою DSS BI (BI DSS, BI). Це свідчить про те, що місце та мова наукових публікацій не є принципово важливими, якщо у автора наукових досліджень немає достатньо коштів на публікацію статті в міжнародному виданні. У часи Web Big Data (Web Business Intelligence, Social Media CRM, Social Media Analytics, OLAP, Data Mining, Text Mining, Opinion Mining),   всі електронні видання у  Web є міжнародними.  

Зрозуміло, що наукометричні бази даних є важливим, проте не єдиним джерелом знань про передові досягнення. Вони корисні насамперед  власникам баз даних для добування надприбутків з наукової інформації та для примітивного добування прибутків з науковців за публікації статей. 

3. Для сучасних алгоритмів Text Mining (Opinion Mining) у поєднанні із кваліфікованими спеціалістами-асесорами не має особливого значення публікація місце публікації. Так, для прикладу, біля деяких авторських публікацій у 2011-2014 роках у збірниках наукових праць ЖДТУ на сайті НБУВ, по ключовим словам  публікацій DSS BI 2.0 та іншим, у пошуковій видачі Google стояли пропозиції від закритої частини indeed.com щодо роботи у США для  DSS BI Project Leader, DSS BI Designer, DSS BI Analyst, DSS BI ETL Specialist із зарплатою $88000...$144000 за рік - є принтскріни.  Всі публікації із введенням DSS BI 2.0 та посиланнями на статтю-першоджерело були на українській мові, місце видання - ЖДТУ, ЖВІ, АСВ). Біля однієї статті у пошуковій видачі може стояти посада і місце роботи (служби), біля другої - науковий ступінь і вчене звання, тощо. 

Адже провідні у світі "корпорації знань" витрачають мільярди доларів на науково-практичні дослідні роботи (R&D) для веб-пошуку корисних знань в інтернеті, а також на залучення до роботи спеціалістів з різних країн, які можуть дати їм кращі знання, уміння і засоби за меншу плату.

Варіант сучасної схеми такий: алгоритми та асесори Google знаходять статтю з корисними результатами, створюють кластер таких статей біля якого вибудовується кластер ресурсів, які пропонують роботу для авторів актуальних статей - прямо, чи опосередковано. Якщо подані пропозиції не находять активного відгуку від автора, то вони замінюються на інші.Це може продовжуватися роками. 

Більш свіжий приклад: цей авторський блог BI & DSS ведеться на українській мові, проте серед його відвідувачів за 20 днів цього місяця: Україна -533, Сполучені Штати -368, Росія -65, Перу - 25, ін. Це ще раз підтверджує факт, що мова, місце видання та інші формалізовані ознаки статей не мають вирішального значення.

4. Наукові та науково-педагогічні працівники, а особливо практики SEM, SEO SEA, SMM, SMO розуміють, що алгоритмами і методами визначення "авторитетних" науково-метричних баз можна маніпулювати і вони по суті закладають нові форми "наукової корупції" (гарантоване збільшення договірних посилань і  цитованості, безперервний вал статей, тощо). 

Проте, вчені не можуть безперервно працювати "як коні за плугом у полі", адже творча і навіть просто креативна робота має дещо іншу специфіку вироблення наукової продукції. Дійсно нові науково-практичні результати часто не сприймаються на початку та навіть отримують колосальний спротив у сприйнятті і реалізації, як правило, від чиновників зі складу ННПП - якщо їх не роблять "головними винахідниками".

5. Всім "не столичним" науковим і науково-педагогічним працівникам добре відома катастрофічна ситуація з молодими вченими в Україні, яка викликана діями, подібними до озвучених планів академіками НАНУ Вадимом Локтєвим, Ігором Мриглодом та випускником МАУП нинішнім Головою КМУ Гройсманом, ін.: молоді вчені в Україні після 2014 року масово втрачають бажання працювати викладачами у ВНЗ України, готувати і захищати дисертації - у зв`язку з наступним.

А) Виключно низька зарплата викладачів та наукових співробітників  - у теперішній час та у перспективі, виключно низьке пенсійне забезпечення, залежність цього від примх "революціонерів", які періодично з`являються в Україні за російською традицією.

Б) Виключно високі офіційні витрати порівняно із зарплатою науковців на підготовку до захисту і захист дисертацій, на отримання вчених звань; відсутність державної підтримки у цій сфері. Для прикладу, публікація в іноземному виданні може коштувати молодому вченому розміру його місячної зарплати.  Фактично, при владі Гройсмана (ВРУ)-Турчинова-Яценюка і Порошенка-Парубія-Гройсмана (КМУ) матеріально не забезпечені молоді люди не мають можливостей захистити дисертацію без "спонсорів". Голова КМУ Гройсман не може це зрозуміти, адже він вже після 10-го класу став директором приватного ринку "Юність" тільки тому, що був сином власника цього ринку. 

У РФ ситуація з підтримкою міжнародних наукових публікацій та підтримкою участі  вчених у міжнародних наукових заходах принципово інша.  Для прикладу, в університеті м. Перм на Уралі  для поїздки на наукову конференцію до України виділяються "добові" більше 10000 гривен на добу.

Зазначимо, що деякі "ЩАСЛИВЧИКИ" із числа молоді України різними "правдами і неправдами" отримують гранти на навчання чи дослідження за кордоном, проте, як правило, не повертаються назад в Україну. Це ще раз підтверджує необхідність вступу України до НАТО і ЄС, що вигідно всім з різних сторін, насамперед з точки зору позитивної геополітики. Адже тоді переміщення робочих, інженерних і наукових кадрів будуть переміщеннями у одній спільноті країн
, для цього також необхідно активно розвивати недорогі форми швидкого авіаційного, залізничного і автобусного сполучення між різними регіонами України і України з країнами Євросоюзу.

6. Навіть доступні поверхневі спостереження за системою обліку і аналізу досягнень українських дітей і молоді під час навчання у школах дозволяють зробити висновки, що талановита українська молодь за формалізованими ознаками за допомогою засобів з позицій технології Business Intelligence+KMS відслідковується задовго до закінчення середньої школи і геніальні діти та підлітки забираються провідними країнами і корпораціями за допомогою грантів на навчання в елітних західних навчальних закладах. У глобальному демократичному світі в таких країнах як Україна навряд чи з`явиться новий вчений найвищого світового рівня - його заздалегідь виявлять по участях у контрольних навчально-наукових заходах за допомогою засобів Business Intelligence (OLAP, Data Mining) і зваблять вищою зарплатою та кращими умовами життя у більш багатих країнах. Такі негативні наслідки глобалізації для країн, які залишаються за межами геополітичних блоків типу ЄС та НАТО.

У 21-му столітті, найбільш розвинені країни перейшли з початкового рівня Суспільств інформації (Informative Societies) на рівень Суспільств знань (Knowledge Societies). На цьому рівні розвитку Big Data age, слабоструктуровані, а насамперед завчасно спеціально структуровані дані  стали новим джерелом надприбутків, які отримують шляхом переробки Big Data   методами hi-tech (Business Intelligence (Text Mining, OLAP, Data Mining) - подібно до того як давно переробляли золотоносну руду, ін. 

Вказані особливості ще раз підкреслюють  необхідність вступу України до НАТО і ЄС, що є дуже вигідним для всіх.

7. Україна не дужа потрібна будь-кому у світі як країна великої практичної науки. У кращому випадку є багато бажаючих вивозити з України інтелектуально обдаровану й підготовлену в українських школах й ВНЗ молодь і використовувати її для підвищення своїх прибутків. Це ще одна реальна смертельна загроза національній безпеці й обороні України, яку можна вирішити лише шляхом вступу до НАТО й ЄС, адже  це забезпечить ротації вчених і викладачів всередині НАТО і ЄС, а не витік талантів з окремої України - до країн НАТО і ЄС. Ніхто за українців не буде усовувати цю загрозу національній безпеці й обороні України і на жаль, нинішній Голова КМУ Гройсман, та академіки НАНУ Вадим Локтєв й Ігор Мриглод працюють не на Україну у цій сфері, а більше глобально в Україні нищать українську науку. 

Так, з однієї сторони голови КМУ Яценюк і Гройсман обрушили і до цього мізерні  зарплати вчених у 3,2 раза у доларовому еквіваленті, знизили виплати надбавок українським вченим за наукові ступені й вчені звання. З іншої сторони, вони "добивають" українських вчених необхідністю платити 0,5...1,0 своєї мізерної зарплати (менше ніж при Ющенко і Януковичі) - за публікацію статей у виданнях, що входять до науково-метричних баз даних, тощо.

8. Всі українські вчені не проти науково-метричних баз даних і т.п. Проте біля 99% українських вчених не скаже жодного доброго слова про розвал науки, який активувався при новій владі шляхом ліквідації українських вчених як помітної авторитетної групи людей у середньому класі суспільства. Не дивлячись на спроби створення новою владою свого "віртуального світу" (в часи СРСР це виконувала радянська пропаганда комунізму й атеїзму, "мистецтво соціалістичного реалізму" ) всі бачать, як посилилися процеси "виштовхування" наукової молоді і науковців середнього віку на роботу і постійне місце життя за кордон, що особливо прискорилося після 2014 року та введення безвізового режима з Євросоюзом. 

Зрозуміло, що нинішнього Голову КМУ Гройсмана (сина власника і власника вінницього ринку, який закінчив екстерном МАУП), - це не особливо турбує.

Проте, заради обєктивності, необхідно відмітити позитивний досвід у сфері підтримки науково-практичних досліджень і вищої освіти молоді в Україні - зі сторони державної корпорації (ДК)  Укроборонпром.  За часів Романа Романова й Артура Херувімова, Укроборонпром активно підтримував молодих вчених та інженерів, конструкторів бойової техніки, були підписані  договори з ВНЗ про наукову й навчальну співпрацю, введені до складу Наглядової Ради Укроборонпрому бувший  керівник DARPA Ентоні Тетер та ректор  КПІ Михайло Згуровський, проведені навчання менеджерів Укроборонпрому за передовими західними програмами, підписаний договір з КПІ про підготовку кадрів для Укроборонпрому, ін. Правда, не відомо, що сталося з цим всім після зміни керівництва Укроборонпрому (Павло Букін) - сподіваємося, що напрацьовані знання не будуть втрачені у процесі корпоратизації й приватизації ДК УОП.Thunderbird School of Global Management .   

9. Важливими і ефективними є наука і науковці у силових відомствах України, насамперед у ЗС України. Це пов`язано з обмеженністю їх прав у свободі пересування й спілкування за кордон - вони сильно прив`язані до держави, витрачають значно більше часу безпосередньо на наукову роботу, мають значно більшу відповідальність за свої помилки. Зрозуміло, що воєнні науковці мають і свої недоліки. Проте, й у цій сфері КМУ Гройсмана наніс  болючі удари по військовій науці (державі). Для прикладу, значно знижене грошове забезпечення у доларовому еквіваленті військових науковців - знижені "недоторкані" надбавки за наукові ступені і вчені звання, а для науковців із ветеранів ЗС України на пенсії вони взагалі відмінені  антиконституційними злочинними постановами  Гройсмана (не можна звужувати права та закон не має "зворотньої сили"). 

Голова КМУ Гройсман і його колеги створили "віртуальний світ", у якому українські науковці повинні жити у жебрацькому "гривневому середовищі" на пару чи кілька сотень доларів, а Гройсман і його компанія живуть і збагачуються у "долларовому і євро середовищі", ховають гроші у офшорах і "ведуть" українців до стандартів ЄС і НАТО після некомпетентного силового захоплення влади в Україні, внаслідок якого загинули біля десяти тисяч військовослужбовців ЗС України. У США старший офіцер з максимальною вислугою отримує пенсію біля $8000 за місяць, а в Україні у часи Ющенко і Януковича біля $500, у часи правління Турчинова-Яценюка-Гройсмана-Порошенка-Парубія-Гонтарєвої-Розенка-Реви - $160...$350 - це ганебне відношення до державної безпеки й оборони, до військових.

10. Питання підтримки науки і наукових та науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації в Україні - це життєво важливе питання Національної безпеки й оборони України. Тому воно повинно бути розглянуте на РНБОУ з метою протидії масовому вихіду з України талановитої молоді (за формалізованими ознаками), наукових й науково-педагогічних кадрів. 

Якщо не буде досягнуто помітних покращань та відшкодувань у цій сфері, то ННПП України варто вважати своїм науковим і навчальним обов`язком зробити так, щоб ця влада була змінена законним шляхом і винні у розвалі української науки були притягнені до відповідальності. Некомпетентна діяльність менеджерів державної влади, яка привела до обвалу рівня життя українських вчених і ветеранів повинна бути розслідувана, а винні у цьому повинні бути притягнені до відповідальності та до відшкодування збитків за рахунок своїх бізнес-активів. 

ННПП України, перестаньмо бути пасивними у відстоюванні України, української науки та прав українських учених! 

Далі подається зміст статей  з видання "Голос України" у більш зручному форматі для читання на смартфонах і планшетах:

1. "Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?"
2. "Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?".


Варто враховувати, що у дискусіях і полеміках вчених, як правило, є своя "правда" у кожної із сторін. Пропоную далі прочитати обидві статті і діяти так, щоб захищати інтереси України, української науки й освіти та інтереси наукових і науково-педагогічних працівників. 

1. Зміст статті у виданні "Голос України": "Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?"

Науковим установам доручили терміново відреагувати на нові вимоги МОН до публікації результатів наукової діяльності, що викликало хвилю обурення серед учених, які близькі до чергової поразки у протистоянні з бюрократичним монстром. Результати ймовірного впровадження цього наказу матимуть катастрофічні наслідки і для науки, і для держави в цілому. Вчені сподіваються на широкий діалог та пропонують своє бачення ситуації, яку спричиняє чиновницька ініціатива.
Йдеться про запропонований Міністерством освіти і науки України для громадського обговорення проект наказу «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук».

По-перше, щодо принципів оцінювання наукової діяльності. Система присудження наукових ступенів спрямована на оцінювання внеску, здійсненого вченим у розроблення наукових проблем, розширення знань. Неприпустиме змішування понять «наукове дослідження», «результати наукового дослідження» та «презентація результатів наукового дослідження», «поширення відомостей про результати наукового дослідження». Наукові ступені присуджуються за результатами оцінки наукового дослідження та його результатів. Вимоги щодо оприлюднення результатів наукового дослідження можуть вважатися обґрунтованими і мають бути спрямовані на ознайомлення наукового співтовариства з цими результатами — з метою їх оцінювання. Тому виправданий контроль за публікацією в мережі Інтернет дисертацій та авторефератів дисертацій, а також доцільне існування єдиного електронного ресурсу (поряд із ресурсами спецрад), де ці тексти було б розміщено разом із відповідним пошуковим апаратом.

Вимоги щодо списку наукових журналів, де можуть бути опубліковані результати дослідження, щодо зарубіжних публікацій і публікацій у журналах, що включено до тієї чи іншої наукометричної бази, є взагалі неприйнятними через свій формальний характер, вони не можуть слугувати інструментом оцінки результатів наукового дослідження.

Наявність формальних критеріїв оцінювання науковця, одним із яких є чітко визначені місце і кількість публікацій результатів наукових досліджень, значною мірою заміщує якісну оцінку, що має здійснюватися експертами й науковим співтовариством загалом, плекає безвідповідальність експертів, імітацію та шахрайство у науково-видавничій сфері, зростання корупції у процесі атестації наукових кадрів.

Вимоги щодо наявності закордонних публікацій і публікацій у журналах, що входять до наукометричних баз Scopus і Web of Science, є формою часткового перекладання державою і науковим співтовариством відповідальності за оцінювання результатів наукових досліджень на транснаціональні бізнес-корпорації й створені при них експертні структури та зарубіжні редакційні ради, що є алогічним і протиправним, порушує цілісність самої системи вітчизняної атестації наукових кадрів, передбачає визнання неспроможності державного управління в Україні, принижує державу і суспільство.

Огульне невизнання з боку МОН України кваліфікації українських науковців, які є головними редакторами та членами редколегій наукових журналів, що не включені до згаданих наукометричних баз (у багатьох науках в Україні немає жодного такого журналу), ставить під сумнів їх ню здатність адекватно оцінювати наукові дослідження взагалі, бути відповідальними і компетентними членами спеціалізованих учених рад, а отже — є абсурдним і актуалізує питання щодо доцільності існування української системи оцінювання наукових досліджень взагалі.

Добрі наміри і високі цілі щодо інтеграції української науки до світового наукового простору, а також підвищення рейтингів українських вишів не мають жодного безпосереднього стосунку до системи оцінювання наукових досліджень і атестації наукових кадрів, не можуть досягатися за рахунок встановлення нормативних вимог щодо оцінки результатів наукових досліджень.

По-друге, щодо юридичних аспектів використання зарубіжних публікацій та публікацій у наукометричних базах для оцінки результатів наукових досліджень. Низка нормативно-правових актів України, що регулюють питання атестації наукових кадрів, такі, як накази Міністерства освіти і науки № 1112 від 17 жовтня 2012 р., № 13 від 14 січня 2016 р., № 174 від 6 лютого 2017 р., № 32 від 15 січня 2018 р. та ін., а також оприлюднений на сайті МОН України 27 квітня 2018 р. проект наказу МОН України «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2012 р. № 1112» порушують низку норм Конституції та законів України, міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною.

Йдеться про посягання на фундаментальні академічні свободи. Так, згідно із частиною першою ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Ст. 46 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» гарантує свободу поширення інформації та свободу наукової творчості. Ці свободи захищаються ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст. 19, 27 Загальної декларації прав людини. Зважаючи на євроінтеграційні прагнення України, додамо, що згідно з Хартією для вчених Європейського Союзу (п. 1.1) науковцям має бути гарантовано «свободу думки і висловлювання, свободу визначення методів вирішення проблем». На цьому наголошується і в документі «Академічна свобода під тиском», підготовленому в 2017 р. Норвезькою асоціацією вчених.

Окрім того, згадані акти і проекти актів МОН України порушують (у низці наук відсутні українські періодичні видання, включені до наукометричних баз Scopus і Web of Science) ст. 10 Конституції України, згідно з якою державною мовою в Україні є українська мова, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Згадані акти і проекти актів МОН України порушують антимонопольне законодавство України. Надання на підзаконному чи відомчому рівні будь-яких юридичних привілеїв певним закордонним наукометричним базам підпадає під визначення антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, що надається ст. 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції», призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Згаданими актами МОН України виходить за межі своєї компетенції. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань є державним визнанням рівня кваліфікації вченого та здійснюються згідно з Законом України «Про вищу освіту».

Відповідно до частини шостої ст. 5 Закону України «Про вищу освіту» доктор філософії — це освітній і водночас перший науковий ступінь, що здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра. Ступінь доктора філософії присуджується спеціалізованою вченою радою закладу вищої освіти або наукової установи в результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді.

Згідно з частиною сьомою ст. 5 Закону України «Про вищу освіту» доктор наук — це другий науковий ступінь, що здобувається особою на науковому рівні вищої освіти на основі ступеня доктора філософії і передбачає набуття найвищих компетентностей у галузі розроблення і впровадження методології дослідницької роботи, проведення оригінальних досліджень, отримання наукових результатів, які забезпечують розв’язання важливої теоретичної або прикладної проблеми, мають загальнонаціональне або світове значення та опубліковані в наукових виданнях. При цьому відповідно до пункту 18 частини першої ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» під «науковим виданням» слід розуміти твір (узагальнююча наукова праця, монографія, збірник наукових праць, збірник документів і матеріалів, тези та матеріали наукових конференцій, автореферат дисертації, препринт, словник, енциклопедія, науковий довідник або покажчик, наукове періодичне видання тощо) наукового характеру, що пройшов процедуру наукового рецензування та затвердження до друку вченою (науковою, науково-технічною, технічною) радою наукової установи або вищого навчального закладу, редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений шляхом друкування, тиснення або в інший спосіб, містить інформацію про результати наукової, науково-технічної, науково-педагогічної, науково-організаційної діяльності, теоретичних чи експериментальних досліджень (науково-дослідне видання); підготовлені науковцями до публікації тексти пам’яток культури, історичних документів чи літературних текстів (археографічне або джерелознавче видання); науково систематизовані дані чи матеріали, що відображають історію науки та сучасний стан наукового знання (науково-довідкове або науково-інформаційне видання), призначені для поширення, що відповідають вимогам національних стандартів, інших нормативних документів з питань видавничого оформлення, поліграфічного і технічного виконання.

Ступінь доктора наук присуджується спеціалізованою вченою радою закладу вищої освіти чи наукової установи за результатами публічного захисту наукових досягнень у вигляді дисертації або опублікованої монографії, або за сукупністю статей, опублікованих у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Тож критеріями присудження наукового ступеня доктора філософії є: 1) успішне виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньо-наукової програми; 2) публічний захист дисертації у спеціалізованій вченій раді. Критерієм присудження наукового ступеня доктора наук є наявність значних наукових результатів, які опубліковані в наукових виданнях і які публічно захищаються у спеціалізованій вченій раді у вигляді дисертації або опублікованої монографії, або за сукупністю статей, опублікованих у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Тобто чинні закони України не містять якихось вимог до опублікування результатів дисертацій, за винятком ситуації, коли присудження наукового ступеня доктора наук відбувається за сукупністю статей, які, в такому разі, повинні бути опубліковані у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується МОН. Жодними іншими повноваженнями щодо визначення видань для опублікування результатів дисертації та рейтингування цих видань закон МОН не наділяє. Про це додатково свідчить аналіз ст. 13 Закону України «Про вищу освіту», яка визначає повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, інших органів, до сфери управління яких належать заклади вищої освіти.

Вимоги до опублікованих праць, які відображають основні наукові результати дисертації, містить п. 12 поки що чинного Порядку присудження наукових ступенів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 р. № 567. Відповідно до цього пункту МОН: 1) затверджує Перелік наукових фахових видань України; 2) визначає мінімальну кількість та обсяг публікацій, які розкривають основний зміст дисертацій.

Щодо застосування МОН категорії видавництв за класифікацією SENSE, то п. 17 частини першої ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» містить визначення наукового видавництва. Наукове видавництво — це видавництво — юридична особа, основним видом діяльності якої є видавнича діяльність, спрямована на висвітлення результатів наукової, науково-технічної, науково-педагогічної, науково-організаційної діяльності, оприлюднення наукових результатів, представлення наукової (науково-технічної) продукції, а також досліджень у галузі теорії та методики науково-видавничої справи. Жодних вимог до рейтингування наукових видань чи наукових видавництв закон не містить.

Наказ МОН від 17.10.2012 р. № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук» було видано відповідно до вимог п. 14 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423, яка, в свою чергу, була прийнята на виконання вимог ст. 20 чинного на той час Закону України «Про наукову і технічну діяльність» 1992 р. у редакції закону № 284-XIV від 01.12.98 р.

Постанова Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423 втратила чинність відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 р. № 567. Згідно з ч. 2 Розділу VI Прикінцеві та перехідні положення чинного на сьогодні Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» 1992 р. із наступними змінами також втратив чинність.

Чинні на сьогодні закони в галузі наукової та освітньої діяльності не надають повноважень ні КМ України щодо визначення порядку присудження наукових ступенів (за винятком визначення порядку здобуття освітньо-творчого ступеня доктора мистецтва на підставі вимог абзацу п’ятого частини шостої ст. 5 Закону України «Про вищу освіту»), ні МОН щодо встановлення вимог до опублікування результатів дисертацій.

З огляду на зазначене, висування вимог до опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів та їх оцінювання, а також рейтингування видавництв не є компетенцією МОН України, є порушенням вимог ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це, зокрема, відображено в Ухвалі Київського апеляційного адміністративного суду від 22.11.2016 р. у справі № 826/11279/16. Видання МОН України після цієї ухвали нормативно-правових актів, що й надалі порушують ті самі положення законів України, не є продуктивним.

По-третє, щодо загальної валідності вимоги щодо зарубіжних публікацій та публікацій у журналах, включених до наукометричних баз. Наявність чи відсутність таких публікацій є ненадійним і формальним показником, що має лише інформаційне значення, не повинен мати нормативного характеру. Згідно з оцінкою трьох надзвичайно авторитетних зарубіжних академій наук — Академії наук Франції, Німецької академії природничих наук («Леопольдіна»), Королівської академії наук Великої Британії (спільна заява від 27.10.2017 р.), наявність публікацій у журналах, що включено до наукометричних баз, не може розглядатися як один із основних інструментів оцінювання результатів наукових досліджень; покладання на цей показник «веде до поверхових, занадто спрощених і ненадійних методів оцінювання». У своїх дослідженнях польські вчені також аргументовано доводять, що багатовимірна оцінка місцевих журналів не повинна спиратися лише на бібліометричні показники, засновані на Web of Science або Scopus.

Вимога щодо таких публікацій веде до дискримінації і пригнічення наукових досліджень унікальних і рідкісних проблематик, високоноваційних і немасових напрямів досліджень — через відсутність у визначених наукометричних базах спеціалізованих журналів, сприйняття редколегіями журналів більш загального профілю таких публікацій як вузькотематичних чи брак експертів, здатних оцінити їх рівень (на це також вказується у заяві трьох академій наук).

Обрані МОН України наукометричні бази не є ані повними, ані представницькими, ані заснованими на суто якісних критеріях.

Позиція керівництва МОН України щодо того, що «якщо вчений не публікується у визнаних наукових виданнях, зокрема включених до наукометричних баз Scopus або Web of Science, його де-факто немає в міжнародній академічній спільноті» (В. Ковтунець), є невиправданим узагальненням. Наприклад, у сферах юридичних та математичних наук більшість авторитетних зарубіжних журналів до цих баз не входять, зокрема через відсутність відповідного бажання. Формування Scopus та Web of Science відбувається згідно із заявками редколегій журналів та їх розглядом експертними структурами цих наукометричних баз, а не відповідно до якихось загальносвітових рейтингів. Тому ці комерційні бази не є і не можуть стати представницькими. Окрім того, низка західних журналів та збірників, включених до цих наукометричних баз, опинялася в центрі скандалів через свою низьку якість, махінації з імпакт-фактором, лобіювання інтересів бізнесу, що вказує на недосконалість критеріїв їх відбору. Ступінь визнання вченого в конкретній галузі знань визначається його колегами по всьому світу, а публікації у спеціалізованих (часто — вузькоспеціалізованих) журналах є частиною процесу визнання — незалежно від включення відповідних журналів до визначених МОН наукометричних баз.

Покладання Україною в особі МОН окремих повноважень щодо оцінки наукової діяльності на наукометричні бази має й аспект моральної відповідальності. Підходи, що використовуються корпораціями — власниками згаданих наукометричних баз, викликають масове неприйняття з боку наукового співтовариства і характеризуються як порочні бізнес-практики, що ведуть до монополізації знань. Лобістські зусилля таких корпорацій спрямовуються навіть на зміну законодавства США з метою обмеження загального доступу до результатів наукових досліджень і відповідного одержання надприбутків. Напівмонопольне становище таких баз веде до істотного завищення вартості доступу до наукових знань з одночасною безоплатною експлуатацією авторів і видавців журналів. Прикладом неприйняття всього цього є ініціатива «The cost of knowledge», що маніфестувала відмову майже 17 тисяч учених-математиків із різних країн від співпраці з журналами, включеними до бази Scopus.

Наукометричні бази Scopus та Web of Science є відображенням і водночас чинником англомовного домінування і денаціоналізації в науковій сфері. Жахлива диспропорція виявляється в тому, що із 27 тисяч журналів у базі Web of Science 18 тисяч видаються англійською мовою і лише 9 тисяч — іншими: французькою (3500), німецькою (2700), іспанською (2300), китайською (1400). Отже, дві третини всіх журналів у цій базі англомовні й лише лічені журнали видаються іншими, окрім згаданих п’яти, мовами. І, як зазначають М. Дж. Курри і Т. Лілліз у статті «Загрози англійської як lingua franca журналів», більшість із неангломовних журналів мають у базі низький ранг.

Згадані наукометричні бази насамперед орієнтовані на природничі та технічні науки. Представлення у них журналів соціогуманітарної проблематики абсолютно не відповідає загальному співвідношенню наукових періодичних видань у світі, не враховує цілих галузей наукових знань — і це ніяк не засновано на якісному критерії. Одна з причин цього — специфіка соціогуманітарного знання, яке в багатьох випадках не є повною мірою інтернаціоналізованим, а навпаки — має чітку і безумовну національну і часом навіть локальну прив’язку, так само локальною є і частина відповідних наукових видань. Ця відмінність від природничого і технічного знання визнається вже понад два століття й особливо виразно — в документах ЮНЕСКО. І також ця специфіка виявляється у більшій ролі у втіленні результатів наукових досліджень монографій, енциклопедій, коментованих видань першоджерел, інших видань, а не статей у наукових журналах. Тому питання щодо включення того чи іншого журналу до згаданих наукометричних баз аж ніяк не може бути критерієм оцінки у соціогуманітарних науках.

Незрозуміло, за якими критеріями в основу проекту було відібрано лише Web of Science та Scopus. Чому розробниками проекту проігноровано такі бази даних, як Astrophysics Data, System, PubMed, MathSciNet, zbMATH, Chemical Abstracts, Springer, Agrisа або GeoRef, РИНЦ, Google Scholar, Index Copernicus тощо. Які критерії застосовувались? Чому не відображено вітчизняну базу «Україніка наукова»? Чому не застосовано баз даних із відповідних галузей науки, як, наприклад, MEDILINE чи Index Medicus (біологія та медицина), ArXiv (математика), RePEc (економіка) тощо?

У згаданих актах МОН України не розглядаються ризики можливості існування «хижацьких» видань (журналів, які намагаються нажитися на «статтях у Scopus та WoS» і використовують шпальти видань не для наукової комунікації, а винятково для заробітку за імітацію рецензованої статті) — так званий список Джефрі Білла (Beall’s List). При цьому, як відомо, Scopus проводить перевірку видань і видаляє видання-порушників зі своєї бази. Однак усі проіндексовані документи назавжди залишаються у Scopus.

Проект нового наказу МОН не встановлює відповідального за перевірку дотримання здобувачем вимог проекту до опублікування наукових праць. І якщо перевірка в Scopus не викликає особливих труднощів (через безплатність доступу до цієї бази), то повний доступ до Web of Science, у тому числі до квартилів баз, є платним. Наприклад, Міністерство науки і вищої освіти Республіки Польща самостійно видає та викладає у відкритий доступ власний список періодичних видань на основі Web of Science та надає їм відповідні бали.

Розробники проекту наказу МОН пропонують визначати квартилі бази Scopus за списком Scimago. При цьому станом на сьогодні на офіційному сайті Scopus доступний лише список Scimago за 2016 рік. На відміну від нього Scopus title list оновлюється регулярно, але квартилів він не містить. За якою методикою в такому разі слід розраховувати актуальні квартилі?

Щодо застосування SENSE для рейтингування видавництв. SENSE — це ініціатива нідерландських університетів та дослідницьких організацій, яка скерована на поглиблене розуміння проблем навколишнього середовища, для чого і була застосована відповідна класифікація — SENSE Ranking of Academic Publishers. Тобто використання цього рейтингу може бути виправданим щодо публікацій з екологічної проблематики. В інших випадках є підстави послуговуватися більш універсальними рейтингами, зокрема Elsevier, Kluwer, Sage, Springer тощо.

По-четверте, щодо українського контексту. Низка вимог, що висуваються експертними структурами при згаданих наукометричних базах, надзвичайно ускладнюють включення до них українських наукових періодичних видань. Зокрема, щодо Scopus це: географічна різноманітність походження авторів статей, бездоганність англійської мови анотацій статей (і самих статей, якщо вони публікуються англійською мовою), популярність статей (у розумінні кількості їх читачів), цитованість статей у Scopus, авторитет редакторів (зокрема, рівень цитування їх праць у Scopus), частота (щорічники та серійні збірники здебільшого ігноруються) і дотримання графіка видання журналу, дотримання значного обсягу журналу, доступність контенту журналу он-лайн, домашня інтернет-сторінка журналу має бути окремою (наприклад, від сайту вузу чи НДІ), англомовною, докладною і часто оновлюваною, бажана наявність принаймні частини статей англійською мовою і англомовних версій статей на сайті журналу. Але важливіше навіть інше — чітко заявлена дискримінація інституційних та локальних видань. Інституційними можуть вважатися видання вузів, НДІ, державних установ, громадських організацій, якщо за своїми редколегією та колом авторів вони представляють насамперед відповідний колектив. Локальними вважаються журнали, що за своїми назвою, проблематикою, редколегією, колом авторів концентруються на національних чи вужчих наукових питаннях. І навіть включені до Scopus журнали можуть бути виключені з цієї наукометричної бази, якщо показники результативності цих видань (зокрема, цитованість у інших журналах у цій базі) виявляться з часом недостатніми або спостерігатиметься цитованість насамперед у певному колі видань. Безумовно, усі ці вимоги разом практично не залишають шансу на включення до наукометричних баз більшості українських наукових журналів, а особливо дискримінаційними є, зважаючи на згадану національність соціогуманітарного знання і периферійність, локальне значення української проблематики (наприклад, дослідження права України). І, звичайно, усі ці вимоги не можна визнати критеріями якісної оцінки результатів наукових досліджень, що публікуються в українській науковій періодиці.

Державна політика у сфері оцінювання результатів наукових досліджень не може сприяти згортанню наукової діяльності в країні, зокрема у сфері соціогуманітарних, а також природничих та технічних наук. Згадані вимоги до публікацій підкреслюють вторинність українських наукових періодичних видань, знижують їх престиж, сприяють відтоку частини наукового контенту до зарубіжних видань. Так само знижується значення української наукової мови, що розвивається завдяки україномовним науковим публікаціям. Те саме і ще більшою мірою стосується видання в Україні й українською мовою монографій, збірників наукових праць, енциклопедичної літератури. Якщо раніше, у часи СРСР та навіть після припинення його існування, українська наукова продукція та наукова мова були поставлені у вторинне щодо російської мови становище, що визнається нині чинником денаціоналізації та культурного геноциду, то нині Україна в особі МОН нормативно визначає упосліджений статус україномовного наукового контенту щодо англійської мови. Українська мова як мова української науки втрачає навіть мінімальні шанси стати привабливою для зарубіжних колег, адже нею видаватиметься ще менше текстів. Це сприяє зниженню обсягу україномовного наукового контенту і матиме наслідком гальмування і неповноцінність розвитку української культури.

Ще одним наслідком згаданих вимог МОН буде сприяння втраті того, що авторитетні зарубіжні науковці називають «втратою локального знання». Насамперед це пов’язано з тим, що

публікації у зарубіжних виданнях, що включені до визначених наукометричних баз (таких українських журналів у низці наук немає), опиняються поза контекстом українського наукового життя.

Такі дослідження, зокрема з низки соціогуманітарних наук, не матимуть належної експертизи поза Україною через відсутність відповідних фахівців, а для українських експертів і наукового співтовариства стають практично недоступними через заборону републікації статей власниками журналів. Отже, зникає можливість інтеграції та впровадження, оцінювання результатів наукових досліджень в Україні, а натомість здійснюється їх експорт до часом непідготовленої і незацікавленої аудиторії, ігноруються питання реальної присутності чи відсутності новаційності та цінності досліджень (у тому числі для вузького і локального кола фахівців). У значній частині випадків українські матеріали відкидатимуться у західних виданнях через відсутність змоги здійснити їх експертизу чи як непридатні через свою вузькість і неактуальність для міжнародної аудиторії, українські автори публікуватимуться у неспеціалізованих чи неякісних журналах, що потрапили до згаданих наукометричних баз і не цікаві ані західному, ані українському читачу. Розрив між науковими дослідженнями, їх результатами, презентацією їх результатів, їх впровадженням дедалі збільшуватиметься.

Низка чинників — такі, як низький рівень володіння англійською мовою переважною більшістю науковців, відмінні від англо-американського світу стиль наукового мислення та підходи до викладу наукового тексту (принаймні, в соціогуманітарних науках), відсутність «скопусівських» видань в Україні з цілої низки галузей знань, значна тривалість процесу публікації статей у таких журналах, відсутність доступу більшості українських науковців до згаданих наукометричних баз і тому незнання вимог і особливостей публікації в тих чи інших журналах — у зв’язку із згаданими вимогами МОН України щодо публікації результатів наукових досліджень — призведуть до значного гальмування розвитку цих досліджень через фактичну неможливість здійснення наукової атестації у низці наук. В умовах кризового стану наукової сфери в Україні це може мати для неї непоправні наслідки.

Як зазначають у згаданій статті М. Дж. Курри і Т. Лілліз, не лише в Україні, а й у будь-якій неангломовній країні надзвичайно складно знайти перекладачів із високим рівнем академічної англійської та одночасно знанням змісту відповідної науки та «риторичної конвенції академічних журнальних статей». Такий переклад чи навіть відповідне фахове редагування доволі коштовні. Крім того, ознайомлення із згаданою «риторичною конвенцією» (усталеним стилем оформлення наукових статей та іншими корпоративними особливостями метамови англо-американських колег), створення мереж спілкування та презентації своїх ідей, необхідні для результативного подання статей до престижних зарубіжних видань, у тому числі включених до визначених МОН України наукометричних баз, передбачає регулярну участь українських науковців у зарубіжних наукових заходах, що не оплачується навчальними закладами і науковими установами. Все це лягає непосильним фінансовим тягарем на плечі українських науковців.

Отже, наказ Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук», а також пов’язані з ним положення низки інших актів МОН України повинні бути скасовані, а не викладені в новій редакції, як такі, що не відповідають вимогам чинного законодавства України, порушують принципи і критерії оцінювання наукової діяльності та атестації наукових кадрів, спричиняють істотну шкоду розвитку науки і культури в Україні, є викликом національній безпеці в сфері науки, освіти і культури.



Колектив авторів:
доктори політичних наук — Володимир ГОРБАТЕНКО, Ірина КРЕСІНА, Олена СТОЙКО;
доктори юридичних наук — Олексій КРЕСІН, Олександр БАТАНОВ;
кандидати юридичних наук — Олександр МАЛИШЕВ, Наталія БАТАНОВА;

кандидати політичних наук — Михайло ХОДАКІВСЬКИЙ, Оксана КУКУРУЗ, Віра ЯВІР.

2. Зміст статті у виданні "Голос України": "Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?"

Нещодавно в газеті «Голос України» була опублікована помітна стаття «Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?», автори якої — доктори та кандидати політичних і юридичних наук — перелічують загрози цивілізаційному розвитку України та сигналізують про новий «виклик національній безпеці в сфері науки, освіти і культури». При цьому йдеться лише про проект змін до наказу МОН України від 17 жовтня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук», підготовлений Науковим комітетом (НК) Національної ради України з питань розвитку науки і технологій України. Нагадаємо, що за Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність» НК — це колегіальний орган Нацради, який представляє інтереси наукової громадськості. Він нещодавно розпочав свою роботу і досі здійснює її фактично на волонтерських засадах. До його функцій, зокрема, належить: проведення експертизи «нормативно-правових актів КМ України та центральних органів виконавчої влади на предмет відповідності інтересам та засадам державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності». Отож, як можна судити з цієї публікації, автори вбачають небезпеку від щойно створеного у рамках вимог чинного законодавства органу, покликання якого: «надання пропозицій щодо розвитку наукової та науково-технічної сфери в Україні».



Спробуємо разом із потенційним читачем, переважно необізнаним із тонкощами процесу наукових досліджень у будь-якій із розвинутих країн, максимально неупереджено поглянути на питання, які стурбували авторів згаданої публікації.

Приймемо за аксіому, що рівень розвитку наукових досліджень у країні є важливим індикатором її розвитку. Поділяючись на фундаментальні та прикладні, вони своїм основним завданням мають видобуток нового знання. Без останнього нові технології та нові матеріали немислимі, хоча від знань до практичних речей зазвичай лежить дуже довга дорога. Специфіка роботи з пошуку нових знань у тому, що його важко планувати, а інколи й непросто оцінити значення того чи іншого результату, як і важко спрогнозувати, котрий із них і коли стане проривним у творенні раніше відсутнього суспільно корисного продукту. З другого боку, сучасна наука є доволі вартісною і окремі любителі займатися нею не можуть. Тому практично завжди розвиток фундаментальних і прикладних досліджень — це діяльність, що фінансується з бюджету у тих обсягах, які може дозволити собі та чи інша держава або навіть кілька держав, виходячи із своїх стратегічних завдань. А оскільки серед функцій науки, окрім пізнавальної та інноваційної, є ще й експертна та освітня, то кожна країна у своїй довгостроковій стратегії має виходити зі своєї візії та мети, зокрема: чи хоче вона бути у колі тих, хто споживає продукцію інших країн і розв’язує усі свої проблеми із залученням іноземних фахівців та послуговується ними в освіті, медицині й інших високотехнологічних ділянках виробництва чи питаннях безпеки? Якщо відповідь на всі запитання «Так!», бо для отримання інформації нам досить відкрити Вікіпедію, чи за потреби ми готові купити технологічну лінію (завод, фабрику...) або ж придбати якісні ліки, чи налаштовані на народження та навчання наших дітей за кордоном і т. д. і т. п. — то далі цей текст можна не читати. Але, перефразовуючи відомий вислів, хочеться наголосити: «Хто не фінансує власну науку, той не любить своїх дітей», бо саме їм жити у цій країні після нас.
Водночас розуміємо, що цілком резонним є запитання тих, хто цей текст читатиме далі: а чи можна бути впевненим, що наші гроші — гроші платників податків — будуть використані результативно? І справді, чи можна? А якщо так, то як виміряти ефективність праці окремого дослідника, групи дослідників, окремої інституції чи цілих академій?
Щодо результативності роботи науковця у сфері фундаментальних і прикладних досліджень, то нічого кращого, як представляти свого роду звіти про отримані результати у вигляді статей чи узагальнюючих монографій у спеціалізованих виданнях, досі не придумано. З одного боку, це забезпечує публічність праці вченого, яка фінансується з бюджету, а з другого, гарантує проведення первинного рівня експертної оцінки роботи через механізм її закритого рецензування, який працює у більшості провідних видань на етапі прийняття рішення щодо опублікування результату. З оприлюдненням результатів включається також і другий рівень експертного оцінювання, який виявляється особливо ефективним, коли видання є добре «видимим» і значимим для фахової спільноти. Йдеться про те, що опубліковані результати можуть бути або офіційно спростованими іншим дослідником, якщо він виявив помилки, зловживання, плагіат, інші свідомі чи несвідомі недоліки роботи, або визнаними через відгуки у працях колег шляхом цитування публікації. В обох випадках можна говорити про свого роду кодекс честі, якого дотримується уся світова наукова спільнота. Загалом, як видно, система досить складна і, значною мірою, базується на саморегулюванні науковців та їхній академічній доброчесності. Ще раз підкреслимо: іншої ефективно працюючої альтернативи не існує, бо прилад для виміру якості результату відсутній, а його замінником не може виступити думка посадовця навіть найвищого рангу чи колегіальне рішення окремої групи дослідників — усе перевіряється тільки колективним ставленням наукового загалу.
Мусимо також додати, що крім експертів можна, де це можливо, використовувати дещо формалізовані підходи з вимірювальними показниками, якими оперує так звана наукометрія. Якщо перші формують корпус незаангажованих і справді максимально об’єктивних фахівців своєї справи, котрі можуть на свій лад «виміряти» вагу і значимість отриманого результату, то наукометричні показники зводять оцінку роботи до цифр, якими зручно оперувати і які не містять суб’єктивної складової. Останнє важливо, бо є цілі ділянки людської діяльності, де експертний підхід виявляється малоефективним, а часом і хибним. Інша крайність — це ситуації, коли експертами виступає абихто. Згадаймо хоча б одностайні «експертні» рішення, за якими людину відправляли у табори, вели на страту чи спалювали на вогнищі. Звісно, це екстремальні випадки, позаяк експерт у науці мав би керуватися вимогою академічної доброчесності, за якою вчений зобов’язується працювати прозоро, без плагіату, не сприяти будь-чому, що може нашкодити громаді, і відповідає він за це своєю репутацією. Натомість запитаймо: чи завжди це діє?
Наукометричний підхід базується на певних загальних статистичних законах, хоча, вивчаючи закономірності та механізми розвитку самої науки як різновиду людської діяльності, він також використовує експертні оцінки, але неявно. Уявімо собі, що ми змогли у певний спосіб упорядкувати всі джерела наукової інформації, починаючи з найбільш інформативних, і припустімо, що група землян готується до тривалої космічної мандрівки. Якщо вони можуть взяти з собою лише певне число джерел здобутої людством інформації, то як оцінити обсяг інформації, яка в них зберігається? Емпірично встановлено (і статистично обґрунтовано), що обсяг знань, які містяться у виданнях, спадає за степеневим законом залежно від їх позицій у рейтинговому списку. Тобто видання з початку списку охоплюють домінуючу частку інформації, яку легко оцінити за допомогою певного розподілу. На інтуїтивному рівні кожен із нас користується таким рецептом у своєму повсякденному житті. Наприклад, якщо нас цікавлять події у світі, то відповідно до рівня наших власних уподобань ми, як правило, вибираємо 2—3 ресурси, за якими відстежуємо новини.
Проте реалізовувати цю просту схему на просторі науки у міжнародному вимірі можуть далеко не всі (навіть найкрупніші!) компанії, а найуспішнішими виявилися два проекти — Web of Science (WoS) та Scopus. Попри різну історію створення і різну методологію рейтингування видань сформовані ними списки значною мірою перекриваються, але головне те, що це найповніші наукометричні бази даних різномовних видань із усіх наук, хоча домінуючими в обох є англомовні. Оскільки в основі цих проектів — робота зі стандартизованими базами даних, то для входження у них кожне видання має відповідати певним правилам — насамперед, мати англомовну анотацію з ключовими термінами, що сприяє швидкому пошуку публікації серед масиву інших, а отже, поширенню результатів і в експертному середовищі, і серед тих, хто вперше зацікавився проблемою. Є вимоги й щодо оформлення покликів на джерела, які використовуються. Важливо також, щоб видання виходило регулярно, оскільки рейтингові списки оновлюються щорічно. Але найголовніше — це добра воля і бажання видання увійти в світовий елітний клуб, демонструючи і свою відкритість, і зацікавленість бути «видимим» для будь-кого, хто цього забажає, включно з пересічними громадянами.
Повернемося до суті запитання, яке викликало бурхливу реакцію авторів статті у «Голосі України». Очевидно, що при підготовці проекту змін чинного наказу МОН України НК намагався у пожежному порядку врегулювати проблеми, які вже сьогодні руйнують українську науку зсередини: стрімке старіння наукових кадрів, небезпечний для країни відтік освіченої молоді та низьке представництво середнього покоління у частці дослідників найвищої кваліфікації, особливо якщо мати на увазі природничі науки; невпинно зростаючий вал дисертацій у соціогуманітарних науках (при одночасному спаді у природничих). І все це відбувається на тлі неефективної системи державної атестації наукових кадрів, про що переконливо свідчать далеко непоодинокі звинувачення у плагіаті та недоброчесності. То що ж такого радикального запропонував змінити НК, хоча діяв у повній відповідності до вимог чинного Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», де зазначено: наукові результати для захисту дисертації мають бути опубліковані у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки, тобто МОН України.
Нагадаємо, що ідея змін доволі проста (і містить значний елемент компромісу) — відкрити нові можливості для тих, хто сприймає розбудову науки в Україні за стандартами, прийнятими у світі, та якомога більше запобігти спротиву інших, хто намагається переконати суспільство, що такі зміни неприпустимі. Так, передбачається, що після внесення змін вчені, котрі мають праці у провідних виданнях, отримують змогу захищатися із меншою кількістю публікацій. Зауважимо, що процент відхилених рукописів у виданнях першого квартиля часто перевищує 70%, а якщо врахувати, що від автора вимагається якісна англомовна анотація і що він не може вплинути на вибір рецензентів (хоча має право відстоювати свої позиції у листуванні з ними), то очевидно, що така публікація потребує значно більше зусиль порівняно з варіантом багатьох українських видань, де такі проблеми часто врегульовуються в інший спосіб. З другого боку, НК зберігає у проекті альтернативу друку результатів досліджень в українських виданнях для тих, хто такі зміни не сприймає.
Уже з огляду на компроміс цілком незрозумілим стає обурення представників деяких наук, що побачили у цьому загрозу національній безпеці. І не зовсім коректними є запевнення наших опонентів, що специфіка їхніх наук не враховується у базах WoS чи Scopus. Переконатися у зворотному дуже легко — досить переглянути списки наукових видань за галузями наук. М’яко кажучи, лукавлять вони і з приводу того, що геть усі видання приймають лише англомовні статті, мова не є чинником, який не дозволяє увійти до «клубу вибраних». Ще важче зрозуміти твердження про географічну прив’язку (локальність) певної проблематики, бо для звичайного дослідника важливим є ширший контекст, тобто співвіднесення вибраної проблеми з історичним, ментальним або мовним тощо середовищем, на тлі якого і проводиться відповідний порівняльний аналіз. За кожною з цих позицій можна проводити окрему дискусію з відповідною аргументацією, яка, однак, вимагає іншої трибуни, аніж газетне видання (навіть такого високого рівня). До слова, тут виявився і певний парадокс, бо, заперечуючи загалом можливість об’єктивного рейтингування наукових видань, автори звертаються до читача через газету Верховної Ради України. Не жовту пресу, не регіональні видання чи спеціалізовані інтернет-медіа, а саме через газету, реноме якої мало б недвозначно свідчити, що думка авторів до певної міри співзвучна з позицією законодавця.
У цьому сенсі особливо дивно знаходити у публікації вільні міркування про конституційність чи неконституційність тих чи інших дій (нам видається, що це виключно робота КС України) або припустимість/неприпустимість таких змін МОН України у питаннях, які прямо визначені у нормах Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність». Єдине, чого автори досягли напевно, — стаття стала відомою великому колу читачів, а отже, і обговорюватиметься значно ширше. Все достеменно так, як у поважних наукових виданнях.
Тепер про те, що позитивного могли б дати зміни, які пропонує НК. Насамперед у разі їх впровадження виникнуть стимули, аби публікуватися у добрих виданнях. Чи важливо це для України? Безумовно, бо, як неважко переконатися, лише майже 10% вітчизняних статей публікуються у такого типу виданнях. А що ж решта? Як із принципом відкритості й доступності? Чому обмежуємо міжнародне експертне товариство у можливостях оцінити той чи інший результат нашого вченого? Чому не прагнемо показати свої досягнення і переконати інших у їхній вагомості?
Далі: через принципову змогу виходити на захист раніше за наявності публікацій у кращих виданнях зникне потреба у дублюванні матеріалів в інших журналах (бо вимагаються 20 статей, а можна буде захищатися і з 5!). Таким чином, можна очікувати на швидке омолодження фахівців найвищої кваліфікації у тих ділянках, де проблема справді існує.
Нарешті, пропоновані зміни аж ніяк не зачіпають інтереси тих, хто чинить спротив, бо за будь-яких обставин вони мають опцію, яка є досі чинною, — 20 статей для докторської дисертації з відповідними доповненнями щодо монографій чи авторських свідоцтв. То де ж тут небезпеки з можливими «катастрофічними наслідками і для науки, і для держави в цілому»? Скажемо більше: незгодні з пропонованими змінами мають можливість попрацювати в позитивному сенсі. Про це неодноразова публічно говорили члени НК, пропонуючи висловити пропозиції щодо специфіки окремих напрямів досліджень. При цьому хотілося від них конструктиву, а не заперечення будь-чого. Наразі м’яч на їхньому полі й щодо питання про включення українських фахових видань до провідних наукометричних баз. Хоча то є непроста праця, Україна має в ній позитивний досвід, який свідчить, що такі цілі є цілком досяжними і дуже важливими для тих, хто справді турбується про майбутнє науки. Якщо ж прийняти «гуманітарну програму», Україна ризикує опинитися серед відсталих, науково і технологічно нерозвинутих країн, далеких від тих, що забезпечують прогрес людства.
Для повноти картини коротко висловимо кілька власних суджень щодо справжніх загроз науці і свого бачення її перспектив в Україні. Ми переконані: у стратегічній перспективі в Україні запанує думка, що існуюча у нас система присудження вчених звань і здобуття наукових ступенів має бути кардинально змінена. Фактично вона є спадком радянської доби і елементом системи організації науки в СРСР. Ключова її відмінність від західної традиції полягає в тому, що ступені та звання у нас присуджуються за «досягнення». За це держава доплачує (і не лише науковцям!). Звання у західній системі взагалі відсутні, а ступені відіграють суто кваліфікаційну роль (доктор філософії (PhD) набуває навичок для занять наукою, а доктор з габілітацією отримує право на керівництво PhD студентами), коли платня дослідника залежить лише від його кваліфікації. Ми теж мали б прямувати до скасування доплат при підвищенні базових окладів дослідників, скасування звань та права наукових організацій самостійно (з переліком прізвищ членів відповідних комісій) присвоювати ступінь доктора філософії чи доктора наук. Тоді зникне потреба у жорсткому державному супроводі цього непростого і вкрай витратного процесу.
Проте при цьому поза увагою залишається інша важлива ланка у системі організації науки за західним зразком, що пов’язаний із системою фінансування та можливостями для працевлаштування дослідників. Не секрет, що у нас при словах «базове фінансування» кожен думає про своє. І неодноразово ми чули «про 100% конкурсного фінансування», а також знаємо про «систему» визначення базового фінансування, яка існує в академіях чи планується до запровадження МОН України у ЗВО. Тому важливо наголосити, що головна відмінність існуючої системи організації науки в Україні від провідних країн полягає у тому, що мають бути запроваджені й постійні позиції дослідників, і гарантовані на законодавчому рівні можливості для наукової роботи за контрактом. Це дасть змогу ввести в дію базове фінансування як реально працюючий у науці механізм. Без цього розмови про роль Національного наукового фонду позбавлені сенсу, а в контексті вчених звань і наукових ступенів саме тут ховається чи не найважливіший захисний механізм від псевдонауковців — конкуренція! Справді, для виконання виграного проекту науковий керівник має сформувати конкурентноспроможну команду, а отже, вибрати найкращих. Для заповнення постійної позиції дослідницька установа прагне знайти вже єдиного з найкращих, бо від цього залежить і її базове фінансування, і можливість отримання нею додаткових коштів від виграних проектів, керівниками яких є дослідники на постійних позиціях, і привабливість установи для молодих науковців через наявні кадри, тематику та сформовану інфраструктуру.
Майже все сказане добре відоме, але його реалізація вимагає доброї волі, наполегливості, державної підтримки і часу, а також розуміння ролі та різнопланових функцій науки в цілому. Іншими словами, це питання стратегічні і принципові. Але що робити вже і тепер? Передусім гуртом мусимо довести і переконати владу та суспільство, що простих рішень немає, а зміни заберуть час. Чи не найвагоміший ресурс, яким ми нині володіємо, — НК, діяльність котрого визначена законодавством із відповідними механізмами його впливу на владу. Тому якщо Національна рада створена, то в рамках сучасних вимог і норм законодавства саме на НК покладається аналіз поточної ситуації і розробка адекватного їй плану дій. Зрозуміло, що ці непрості завдання також вимагають і часу, і ресурсів. Чи буде такий час у ситуації, коли не виконані основні перехідні положення з Розділу 6 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» і дедалі виразніше лунають голоси з владного олімпу про створення окремого центрального органу, який урегулює проблемні питання у науковій сфері? І чи є в НК відповідні ресурсні можливості?
Ми переконані, що на цьому етапі маємо всіляко допомагати нашим колегам з НК. Інше наше завдання — домагатися мораторію на розмови про нові суперреформи, окрім тих, що будуть опрацьовані і вийдуть з НК для подальшого прийняття Національною радою України з питань розвитку науки і технологій. Саме такий шлях схвалив законодавець.
І, як висновок, іще раз наголосимо, що нині пропозицію НК слід підтримати. Звісно, конструктивні зауваження мають бути враховані, але в цілому такий крок є важливим і актуальним. Без цього ми залишимося пасивними спостерігачами процесу поступової і неминучої руйнації науки. Але головне попереду — має бути розроблена концепція системних реформ зі своїми термінами та маркерами. І для реалізації цих надзавдань закликаємо наукову спільноту об’єднатися навколо НК, який є чи не найактивнішим гравцем і на полі проведення послідовних реформ, і у напрямку захисту науки від її численних «реформаторів».

Вадим ЛОКТЄВ, академік НАН України,

Ігор МРИГЛОД, академік НАН України
академік НАН України.

Необхідно змінити ситуацію, коли в Україні (№1 за площею территорії у Європі і №6 за чисельністю населення) найнижчі зарплати у науковців та найвищі прибутки бізнесменів і державних менеджерів. Якщо не вдасться це змінити, то необхідно змінити цю владу і притягти до відповідальності. Для цього потрібно об`єднатися науковим і науково-педагогічним працівникам всіх цивільних ВНЗ і ВНЗ силових структур.